мало того

1) ( небагато) (з ім. в одн.) little; (з ім. у мн.) few

2) ( недостатньо) not enough

3)

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

ІДЕНТИЧНІСТЬ, ідентифікація (від лат. identicus - тотожний; facio - роблю) - термін, що у повсякденному, науковому та філософському мовленні означає (букв.) - те саме; дію встановлення ідентичності називають ідентифікацією. Існує багато різновидів ідентифікації, класифікація яких здійснюється на підставі того, пр ми ідентифікуємо, або, як ми ідентифікуємо. Досить часто доводиться мати справу з ідентифікацією поодиноких явищ, які у філософії прийнято позначати словом "індивіди" (партикулярії). Спосіб ідентифікації індивідів значною мірою залежить від того, з якими різновидами індивідів ми маємо справу. Якщо їх класифікувати за ознакою "сталість - мінливість", то маємо поділ: а) сталі утворення, або сталості; б) події; в) процеси. До сталостей належать індивіди з більшменш чіткими просторовими межами, які можуть мати відповідну структуру або перебувати у деякому стані. Сталими ми їх вважаємо тому, що нехтуємо тими змінами, які в них відбуваються у межах деякого часового відрізку: ці зміни не виходять поза допустимі межі, визначені у вибраному нами критерії ідентичності С. посіб ідентифікації індивідів залежить також від їх поділу на види буття - тобто від прийнятої онтологічної концепції, на основі якої ми класифікуємо об'єкти (див. онтологія). Окрім індивідуальної ідентичності та відповідної ідентифікації часто доводиться вдаватися до видової ідентифікації, тобто встановлювати належність даного індивіда до множини чи "сімейства" індивідів. У повсякденному мовленні видову ідентифікацію, як правило, здійснюють з допомогою висловів типу: "це таке (-а, -ий) саме (-а, -ий)". Будь-яка повсякденна мова містить у собі цілий набір різноманітних засобів для індивідуальної та видової ідентифікації: таку роль, напр., виконують власні імена (людей, країн, націй, місцевостей, установ, подій, історичних періодів тощо), вказівні займенники (як правило, у супроводі жестів або - як у випадку слова "таке, -а, -ий" - у супроводі деяких зразків), загальні імена (поняття) - разом з відповідними засобами співвіднесення цих імен з індивідами (напр., фраза "це - дерево" у супроводі жесту) і т.д. У філософії способи ідентифікації пов'язані з онтологічними та методологічними концепціями. У сучасній філософії розуміння способів ідентифікації поєднують, як правило, з підходами, які позначають термінами "концептуалізм" та "операціоналізм" Н. авіть якщо техніка ідентифікації, яку ми застосовуємо, прямо не вказує на своє концептуальне походження (як, скажімо, застосування лакмусового папірця в хімічних лабораторіях), то все ж, як правило, за цією технікою стоять деякі концепти, деяка теорія; за висловом Поппера, наші лабораторії "заряджені" теоріями. Критерії ідентичності та техніки ідентифікації у різних галузях людської діяльності мають між собою мало спільного - їх окремо встановлюють у кожній галузі. Напр., для того, щоб сказати, що щось залишається "тим самим" або є "таким самим", ми повинні співвідносити свої концепти і критерії з тим, як окремі люди, людські колективи та установи ідентифікують самі себе. Важливою особливістю гуманітарних наук є взаємозалежність та взаємовплив ідентифікації та самоідентифікації.

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ - поняття філософії Канта: трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на питання: "Як можливе пізнання?", трансцендентний - той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант. Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення (категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними. Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі. Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?" Кант повністю усвідомив також той факт, що людина - найбільш важлива істота серед речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на одне із перших місць у західній філософській думці XX ст. і пов'язане у ній передусім із сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничонауковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб. Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення, совість тощо) істину буття. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює реалізацію ідеї свободи. Шлях трансценденції - це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке розкривається через віру. В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та ін.), людина зазнає постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.

I ІСНУВАННЯ (пізньолат. ex(s)istentia, від лат. ex(s)isto - існую) - одне із найважливіших понять європейської філософії, яке мало у різні історичні епохи нетотожний смисл. В історії філософії поняття "І." вживалося звичайно для позначення зовнішнього, речового буття, яке, на відміну від сутності речі, осягається не мисленням, а через досвід С. холастика вбачала в дуалізмі сутності та І. корінну роздвоєність і неповноцінність універсуму, що "знімається" лише на рівні Бога, волі Бога. Радикально розійшлися в інтерпретації І. в XVII - XVIII ст. емпіризм і раціоналізм. Якщо перший (Локк, Г'юм) визнавав реальність одиничних фактів, які виступають єдиним джерелом будь-якого знання (чуттєвий досвід), то представники раціоналізму (Декарт, Спіноза, Фіхте) виходили із тотожності мислення і буття: І. трактується як дещо розумне, раціональне. Ляйбніц і Кант здійснили спробу опосередкувати обидві точки зору. Перший розрізняв істини розуму і істини факту, що має місце лише на рівні людського розуму і "знімається" в розумі божественному. Кант визнавав онтологічне значення речі-у-собі (яка непізнавана), проте акт пізнання, на його думку, відбувається на перехресті категоріальних схем розсудку і того матеріалу, що постачається для їх наповнення чуттєвістю. Поворотом до принципово нового бачення І. є його потрактування К'єркегором. На противагу гегелівському панлогізму, його підхід заснований на розумінні І. як людського буття, що осягається не через конструкції розуму, а безпосередньо. І. - одиничне, особистісне, кінечне, неповторне - розкривається через специфічну екзистенційну діалектику, взаємозв'язок естетичного, етичного і релігійного, де кожен із цих феноменів набуває відповідного змісту не в своїй самосутності, а як момент неповторної індивідуальної долі. Поняття І. належить до визначальних у філософії екзистенціалізму, що обумовлено тими фундаментальними потрясіннями, яких зазнало людство в результаті як першої, так і другої світових воєн, а також всеохопною кризою просвітницької ідеології. Екзистенційне мислення розгортається якраз навколо проблеми буття, потрактованого як буття граничне, а всі інші філософські проблеми виявляються похідними від неї. В екзистенціалізмі І. тісно пов'язане із трансцендуванням, постійним прагненням до осягнення справжніх, незнеособлених рівнів людського буття. Так, Гайдеггер інтерпретував І. "як буття - у світі", яке, виступаючи як трансцендентне по відношенню до знеособленого світу повсякденності (Man), є виходом людини до глибинних підвалин свого існування. Релігійний екзистенціалізм в інтерпретації І. робить наголос на такому способі трансцендування, як звернення до Абсолюту, тобто до Бога. У цьому вбачається можливість залучення окремішної людини до істини буття, до цінностей віри, надії, любові, до осягнення нею себе і Бога на рівні категорії "Я - Ти" (Бубер). Залучення людини до Бога стає для неї самозаглибленням, пізнанням людиною самої себе (Сковорода). Франц. атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю) при розгляді І. виходять із того, що справжнє І. передбачає визнання свободи іншого як умови своєї власної свободи. Особливо наголошується на значенні індивідуального вибору. За Сартром, "існування передує сутності", тобто, здійснюючи вибір, людина заперечує "ніщоту" світу і витворює сутність для себе (а також і структуру світу, в якому вона існує). Камю пов'язав справжнє існування із безперервним запереченням та абсолютним нонконформізмом.

[br]

II див. сутність та існування

Коген, Герман (1842, Косвіг, Анхальт - 1918) - нім. філософ. Засновник Марбурзької школи неокантпіанства. Проф. філософії Марбурзького ун-ту; у 1912 р. вийшов у відставку і переїхав до Берліна І. сторичне значення філософської школи, створеної К. та його учнями, полягає у спробі закласти основи філософської системи, яка б спиралася на ідеї гносеології Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією головних критичних трактатів Канта; другий - з розробкою власної філософської системи. У працях другого періоду відчувається вплив Канта, Маймона, Фіхте, Гегеля. Переосмислення філософії Канта К. пов'язує з виключенням з неї дуалізму "речей у собі" і свідомості, а також елементів матеріалізму О. сновним для філософії є питання про логічні засади понять математики, природознавства й етики. Тому найважливіше у філософії - "логіка чистого пізнання", мета якої - обґрунтування системи філософії. Філософія має бути не лише науковою за методом, а й за предметом. Теза про "іманентність буття свідомості" зближує Марбурзьку школу неокантіанства з школою "іманентів" (Шуппе), емпіріокритицизмом, а також з феноменологією Гуссерля. Центральним поняттям учення К. про математику є поняття безконечно малої величини, тому й метод він розглядає як метод обчислення безконечно малих величин. Оскільки реальність предмет отримує лише у числі, то в такий спосіб у межах філософії К. і на основі кантівської гносеології відроджується своєрідний піфагореїзм. Проте якщо в античному піфагореїзмі число розглядалось як онтологічна одиниця буття, монада, то для К. число - передусім методологічне поняття. Когенова концепція числа набуває рис функціоналізму. Звідси - акцент на відносності й релятивізмі. За К., істина релятивна, вона не є скарб, а лише процес його пошуку. Якщо логіка "чистого пізнання" орієнтується на математику, то "етика чистої волі" - на вчення про право і державу. Етика К. тяжіє до обґрунтування "етичного соціалізму". Подібно до того, як логіка встановлює категорії для наук про природу через математику, так і етика визначає результативні ідеї для наук про культуру через юриспруденцію. В людині чільним є статус юридичної особи. Держава - етичне поняття культури, мета історичного розвитку. Єдність держави гарантує лише ідея. З цієї точки зору, соціалізм - це ідея, рух до здійснення якої не має завершення. Вічність - головне поняття теорії соціалізму К.: в безконечному і вічному прогресі соціалізм є безконечно далекою метою, ілюзорною ідеєю. Більше того, етичні ідеали можуть бути можливою дійсністю лише за умови існування Бога, який, за К., також лише "методичне поняття".

[br]

Осн. тв.: "Кантова теорія досвіду" (1871); "Кантове обґрунтування естетики" (1884); "Система філософи". У 3 т.: "Логіка чистого знання" (1902); "Етика чистої волі" (1904); "Естетика чистого чуття" (1911).

ГУМАНІЗМ ( від лат. humanus - людський, людяний) - система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, η самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність - нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. - культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого - використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін В. иникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV - поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.

ДОСТОВІРНІСТЬ, вірогідність - термін, що позначає сприйняття істини чи переконань в істинності певного знання. Якщо Д. характеризує відповідність знання дійсності, вона фіксує фактичну істинність. Якщо ця відповідність є проблематичною чи предметом суб'єктивного переконання, Д. стає варіантною, залежно від змінних ситуацій прийняття того, що вважається суб'єктом незаперечним чи інтуїтивно очевидним. В останньому разі те, що є Д. для одного (індивідуального чи колективного) суб'єкта, може не мати статусу Д. для іншого суб'єкта; те, що є Д. для однієї епохи (часу), може стати недостовірним для іншої епохи (часу). Д. передбачає інтерсуб'єктивність, тобто стандарти, парадигми, норми (чи символи віри) аргументації, обґрунтування, демонстрування, свідчення, які визнаються колективним досвідом певного культурного середовища. Основною філософською проблемою, пов'язаною із поняттям Д., є питання про можливість знання, яке мало б статус Д. для будьякого суб'єкта, питання про можливість "абсолютної" чи "понадсуб'єктивної" Д. Релятивізм та скептицизм в тій чи іншій формі заперечують можливість Д., яка б не залежала від часу (історичної епохи) та соціально-культурного середовища Н. айбільш виразно в наш час це заперечення відстоював Поппер, який наполягав на конвенційності Д. в науці. Однак в європейській філософії домінує уявлення про зв'язок поняття Д. з самою ідеєю науки, яка орієнтована на здобуття знання, в істинності якого суб'єкт переконаний і має численні засоби і підстави це переконання зберігати і поглиблювати В. науці існує певне "когнітивне ядро", якому надають статус Д. у відповідності з прийнятими нормами і стандартами перевірки і обґрунтування наукового знання. Деякі елементи "ядра Д." з часом, можливо, виявлять свою відносність чи наближений характер, але це аж ніяк не означає, що всі вони з часом будуть фальсифіковані. Згода (консенсус) наукової спільноти щодо Д. певного "когнітивного ядра" спирається на величезний колективний досвід багаторазової перевірки, підтвердження знання, традиції його плідного використання, безуспішність спроб його фальсифікації. Водночас пізнавальна практика встановлює певні обмеження для сфери, де це знання зберігає статус Д., вносить необхідні уточнення і корективи в його зміст. Колективний досвід людства є також підставою для надання статусу Д. розлогому масиву знань життєвого світу людини, нагромадженому, зокрема, у вигляді народного досвіду та народної мудрості. В теорії імовірностей Д. - подія, імовірність якої дорівнює 1.

ЛЮБОМУДРИ ("Товариство л ю бомудрія") - гурток московської високоінтелектуальної молоді, який діяв у 1823 - 1825 рр. у напрямі філософських, літературних та почасти політичних інтересів цієї молоді (голова - Одоєвський, секретар Веневітинов). Катастрофа декабризму призвела до самоліквідації гуртка. Проте його колишні учасники, обрядово зберігаючи пам'ять про нього, упродовж декількох десятиріч продовжували його певні загальносвітоглядні інтенції, передовсім у вигляді напруженої рецепції нім. філософії - від Канта до пізніх романтиків. Особливе значення для Л. мало шеллінгіанство з його універсалістським пафосом. Саме Л. належить інтелектуальна ініціатива прикладання шеллінгівської та іншої нім. філософії до національного матеріалу, що пізніше і стало основою як слов'янофільства (що його провідні постаті, від Киреєвського до Погодіна, починали як Л.), так і "західництва", котре дебютувало насамперед з "гегелівської" полеміки з культом Шеллінга, закладеним у "Товаристві любомудрія". Відповідно весь рос. інтелектуальний пейзаж від т. зв. "сорокових років" до "російського відродження" поч. XX ст. постає як своєрідне продовження і перетворення певних державних програм, закладених у тому "Товаристві", передовсім інтуїцій довкола світової, національної і персональної "цілісності". Унікальній тривкості тих програм Л. у подальшій рос. культурі сприяв їхній артистичний темперамент, намагання передати основоположні свої ідеї не абстрактно-філософським, а літературно-мистецьким шляхом Ч. и не цілком розчинившись у рос. літературному та, зрештою, і загальномистецькому процесі XIX ст., ці ідеї необхідно відрезонували у багатьох явищах того процесу, включаючи найбільш авторитетні. Свого роду літературним узагальненням тих ідей стали т. зв. "Російські ночі" Одоєвського (1844), ніби пізній белетризований заповіт Л., який унікальним чином містить чи не увесь репертуар їхніх філософських, літературних та мистецьких тем. У світоглядному становленні Л. особливе місце посідає вчений родом з України, лікар та природознавець Велланський (Кавунник), чи не перший ентузіаст і пропагатор шеллінгівської філософії в Росії. З його листування з молодим Одоєвським, власне, і розпочинається історія гуртка Л. А вже на організаційному схилку цього гуртка у спілкування з деякими його членами ввійшов молодий Максимович, який саме в атмосфері тогочасного московського шеллінгіанства поступово переходить від "систем рослинного царства" (назва його ранньої роботи) з їхнім необхідним суверенітетом ботанічного характеру до методологічно схожої проблеми тієї чи тієї суверенної "народності", переконливо закладаючи тим самим основи свого майбутнього українознавства і самої укр. ідеї.

НАРОДНИЦТВО - суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія В. иникло у 60-ті рр. XIX ст. в Росії й існувало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 р. та громадянської війни в Росії. Н. належить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою реакцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У витоків рос. Н. стояли Герцен і Чернишевський. Н. не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть волюнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейному Н. були Лавров (започаткував пропагандистський напрям у Н.), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовницький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор дослідження "Становище робітничого класу в Росії") і Михайловський (основоположник "суб'єктивного методу" в соціології). Політичні орієнтири Н. охоплювали широкий спектр - від радикального революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуального терору) до цілком ліберальних позицій (вимоги щодо конституційних реформ, свободи слова, друку тощо). Головним носієм і соціальним стрижнем Н. була різночинна інтелігенція, яка виробила специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і знущань з боку "освічених станів"). Теоретики Н. вбачали у селянській общині запоруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість населення Росії. Доктринальну основу соціальної філософії Н. складав демократизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків Н. Творчий доробок визначних селянознавців XX ст. (дослідження Чаянова, Кондратьєва та ін.) переконливо довів, що трудове селянське господарство може виступати життєспроможною клітиною нормального суспільного розвитку (що і підтвердив розвиток багатьох країн). Згідно з "теорією диференціальних оптимумів" Чаянова, дрібне селянське господарство у багатьох відношеннях є більш оптимальним і життєспроможним у порівнянні з великим. Критики Н. (зокрема, марксисти) спрощено тлумачили пролетаризацію селянства як позитивний процес, вбачаючи в ньому тенденцію до визрівання соціальної бази соціалістичної революції. Вони не брали до уваги того, що прискорена пролетаризація за часів пореформеної Росії була тотожною маргіналізації і люмпенізації; правота Н. підтвердилася драматичним досвідом історії. Доктринальним схемам Н. був також притаманний волюнтаризм, уявлення про можливість вирішального впливу історичних осіб на хід історичного процесу. Укр. Н. мало низку специфічних особливостей; насамперед, це культ козацтва та укр. слов'янофільство, що згодом трансформувалося в укр. народолюбство (укр. різновид Н.). Укр. Н. вирізняло також поєднання народної (народоцентризм) і національної ідей, прискіплива увага до національно-культурних завдань. Ідейні провідники укр. Н. - Драгоманов, Подолинський, Антонович - розглядали перспективи втілення соціалістичних ідеалів з позицій еволюціонізму і поступовості. Укр. народолюбці сповідували повне неприйняття будь-якого терору. Н. не є суто рос. або укр. феноменом. У певному аспекті його можна вважати інваріантним ідеологічним явищем консервативного типу, спрямованим на збереження селянського стану як основи історично конкретної національної ідентичності, на створення перепон модернізаторським руйнаціям, що супроводжують капіталістичний поступ.